Карантинна Каппадокія очима українського туриста. Частина 11

Початок тут: Частина 1, Частина 2, Частина 3, Частина 4, Частина 5, Частина 6, Частина 7, Частина 8, Частина 9, Частина 10.

Технічна частина з картами, посиланнями та коротким змістом всіх серій розташована тут. 

Смачненько поснідавши та відемоціонувавши після польоту, направляюсь в бік Aynali Kilise або Дзеркальної церкви (це та, де ми повзали з ліхтариком по внутрішнім приміщенням). 

Саме в цьому районі починається Meskendir Vadisi, загальна довжина якої складає 4,4 км. Але нас цікавить тільки перша частина долини Мескендір довжиною біля 2 км. Додатковий орієнтир для входу в долину – це Kaya Camping, за яким потрібно взяти ліворуч. Потім ще раз ліворуч і далі вздовж стіни.

На роздоріжжі звертаємо праворуч:

І починаємо спуск:

На тутешніх скелях багато написів, позначених словом "Çekici" та номером телефону. Знаючи, що саме у нас пишуть на парканах, мала декілька варіантів щодо турків. Але ніт, не вгадала )) А ви здогадаєтесь без допомоги дядька Гугла? ;))

Стежка тут точно не одноманітна, то грязюка, то хащі, то скелі ))

Голубники долини Мескендір:

Місцевий метелик має цікаве двобічне забарвлення. Коли його крильця складені, він повністю зливається з ландшафтом. А коли літає, то стає схожим на мерехтливу блакитну цяточку, що кружляє в повітрі. Але цей підвид зовсім не любить фотографуватися, ледь наздогнала його для портрету ))

Долина сповнена звуків. Співають пташки. Безперервно гудуть бджоли. Шурхотить трава. Шмигають верткі ящірки. І тільки де-не-де людські голоси порушують цю природну ідилію.

Отак швидесенько і промайнули наші два кілометри.

Виходимо до балакучого турка з фрешем по 30 лір (пам’ятаєте, кілька днів тому ми спускались сюди з Долини мечів). Хоча, точніше, трохи не доходимо до турка і фрешів, бо звертаємо праворуч в Kizilçukur Vadisi, вона ж Red Valley або Червона долина.

Загальна протяжність маршруту складає близько 1,5 км. Свою назву Червона долина отримала через характерний колір скель. Але на початку шляху ще нічого не нагадує нам про ті барвисті скелі.

Починаються тунелі, якими так славиться ця долина.

Далі стежка варіює між хащами та тунелями:

За що люблю турків, так це за вміння вказувати напрямок – от куди мені тут йти, га?! ))

Вирішую спочатку піднятися, щоб роздивитися та зорієнтуватися (хибний шлях, можете не повторювати мій подвиг)

Хоча заради загального пейзажу можна і піднятися ;))

Повертаюсь до роздоріжжя та йду низом по долині. Підйом до чергового тунелю.

Читала рекомендації брати з собою ліхтарик, але тунелі тут не темні, світло проникає з усіх боків, тож я не дуже зрозуміла навіщо в Червоній долині потрібне додаткове джерело освітлення.

Хащовий та скельний етапи змінюють один одного. Розмаїття краєвидів триває. До того ж ці хвилясті скелі до біса фотогеничні і мені важко зупинитися в їх фотографуванні ))

MAPS.ME сьогодні не в настрої, тому локалізує мене з чималим запізненням. Тож десь біля цього вказівника вже традиційно звертаю не туди. До слова, стрілочки на камені теж хтось дуже талановитий малював, бо вони вказують в усі можливі напрямки.

Але як же гарно навкруги!

Повертаюсь. Під іншим кутом освітлення ті самі скелі виглядають геть інакше.

MAPS.ME виходить з анабіозу та сигналізує, що тут можна ще додатково зрізати. Не питання. Скорочую шлях і на диво таки виходжу на головну стежину.

Натрапляю на закрите кафе. Але ж тут є головне – тінь! Роззулась, вляглась в затінку. Боже, яка насолода!

Антураж автентичний, чимось нагадує наші колиби ))

Поряд розташований старий скельний бджільник та виноробня:

Мої тутешні улюблениці – різнокольорові скелі:

Üzümlü Kilise або Виноградна церква датується 8-9 століттям. Вирізняється барвистим розписом стелі з зображенням грон винограду. Звідси і отримала свою назву. 

Вхід закритий решіткою, але там можна легко пролізти всередину та роздивитись залишки фресок.

Підйом до оглядового майданчика Aktepe (Актепе) знайшла за допомогою колег-туристів, бо сама намагалася вкотре за сьогодні заблукати )) Не зважаючи на трохи стрьомний вигляд, там є залізний ціпок за який можна триматися руками, тож підйом проходить без зайвого екстріму.

А далі залишається тільки обертати головою по колу та видавати захопливі зойки.

На горі оглядові майданчики розташовані один за одним. Нарешті є де пропити всі свої гроші! ))

*** нотатка для тих, хто не любить ходити пішки – на цей оглядовий майданчик (на картах його позначають як Sunset point) можна доїхати автомобілем. Найкраще це робити на захід сонця, щоб подивитись як навколишні скелі набувають яскраво червоного відтінку.

Далі вирішую йти Güllüdere Vadisi або Рожевою долиною, яка має два відроги Güllüdere Vadisi I (Рожева долина-1) та Güllüdere Vadisi II (Рожева долина-2).

Кілька днів тому ми вже гуляли Рожевою долиною-2 та проходжувались одним з відгалужень Рожевої долини-1. Тобто не дослідженим залишилось друге відгалуження Рожевої долини-1, тож туди і направляюсь.

Спека повернулась. Особливо це відчувається в долині, де ніде сховатися від сонця. Здається, що ця задуха вичавлює всі сили. Гальмує реакції. Виснажує фізично і емоційно. Боже, де вже той затінок?!

*** наполегливо рекомендую всім подорожуючим наносити товстий шар крему від сонця на всі відкриті ділянки шкіри. Тільки цим тут і можна врятуватися. 

Чергова фото навала краєвидів ))

Ділянка різнокольорових скель:

Цікаво, що означає цей вказівник? Посміхніться, зараз вилетить пташка? ))

Десь на цьому етапі мене починає переслідувати дежавю. Бо я вже тут ходила. Я вже це бачила.

О! Так і є. Виходжу до Haçli Kilise, на прикладі якої ми вивчали історію християнства в регіоні. Тут намагаюся думати логічно. Раз я по вказівниках вийшла до церкви, то це і є та точка, з якої Güllüdere Vadisi I (Рожева долина-1) розходиться на два відгалуження. Одна дорога вже вивчена. Хочу іншу! А її не видно. Зовсім. Раптом згадую, що минулого разу бачила, як люди звертали в якийсь закапелок біля церкви. Підіймаюсь туди.

Ура! Тут дійсно є стежка. Йду. Роздивляюсь навкруги.

Раптом вказівник сигналізує, що потрібно спускатися. MAPS.ME підтверджує. Дивлюсь я на ту стежку і щось мені не дуже хочеться спускатися. Але бачу французів, які неквапливо підіймаються знизу (далі гра "знайди француза на світлині").

Злюся на себе за вічно панікерство. Ну, глянь же – люди підіймаються! Без жодного сліду страху на обличчі! Значить (тут підключається вся сила жіночої логіки), я зможу так же легко і невимушено спуститися!

Ви звертали увагу на те, що насправді нашим життям керують дрібниці? Бо вони наче той павук, що сплітає свої тенета, десятками малих подій виводять нас до глобальних пригод?

Якби я кілька днів тому не побачила людей, що звертали за Haçli Kilise, я б не знайшла це відгалуження Рожевої долини-1.

Якби я вже на спуску не побачила людей, що спокійно підіймалися, я б скоріш за все просто повернула назад, не наважившись тут сходити вниз.

Якби до того Каппадокія не витягла назовні чималий кавалок моїх внутрішніх страхів, я б не психанула сама на себе за власну боязкість, та не почала б спуск.

Але всі оті "якби" відбулися, тож я, почекавши, поки французи підіймуться, спускаюсь вниз. Ліворуч прірва (не дивитись, не дивитись, не дивитись). Маленька галявинка. Тропа трохи відходить від прірви (ура!). Дивлюсь вниз. Ооооо!

Уявіть собі бобслейну трасу під кутом в 45 градусів, яка зиґзаґами накатана в скелі. Вчепитись при спуску особливо ні за що. І тільки тоненька чорна мотузка, що понуро тільомпається поруч, ніби натякає, що вона і є твоєю страховкою.

Ні, назад я вже не підіймуся. Без шансів. Для мене і спуск поряд з прірвою був особистим подвигом. Так, французи спокійно піднялись. Я ж кажу, сила внутрішніх страхів - то річ незбагненна.

Перехрестившись про всяк випадок, займаю вже звичну при спуску позицію на власній дупці, хапаюсь за мотузку та, здіймаючи куби пилу і сповнюючи долину усією різнобарвністю української мови, лечу вниз.

Ха-ха. На півдорозі мотузка закінчується. Ну, в принципі логічно. Фінал близько та й травичка тут вже обабіч "траси" рясненько росте, можна амортизувати спуск іншими засобами.

Так, здається я вже не лечу. Пилюка розсіюється. На мене дивиться усміхнене обличчя місцевого дідуся, до городу якого я приземлилась.

Кліпаю очима. Щось забула. А! Видих. Треба зробити видих, щоб організм вийшов з аварійного стану та почав знову функціонувати ))

Турок відпоює мене водою та розважає байками про те, як до пенсії працював далекобійником і подорожував Європою. Частенько навідувався і до Києва. О, та ми майже земляки! ))

Поки з ним теревенили (після спуску у мене, мабуть, чакра, що відповідає за іноземні мови відкрилася, бо хоч вбийте не пам’ятаю, якою мовою ми спілкувалися :)), організм трохи віддихався та заспокоївся.

Дякую турецькому пану та йду собі далі.

Тутешні голубники і скельні побудови:

Придорожні дикі маки:

Вийшла з Рожевої долини-1, вона ж Güllüdere Vadisi I. Ура! ))

Повертаюсь в Гьореме.

Легке та терпке місцеве вино. Нявкалка обробляє новоприбулих туристів професійно поставленим жалісним голосом. Останні на сьогодні проміні сонця грають в бокалі. Співає муедзин. Повний місяць неквапливо займає своє місце на небосхилі. Нашим настроєм, як і життям, керують дрібниці, еге ж? ;)